Реферат на тему:
Кнут Гамсун

    
Кнутом Гамсун - один з найбільших письменників Норвегії, витончений  художник, геніальний поет. До того ж ім'я Гамсуна викликає в людей суперечливі почуття: одне лише його згадування грозить перетворити саму звичайну розмову у тверду дискусію. Чому? Так тому що ми дотепер не знаємо, як до нього відноситися. Як до політика чи письменника ? Як до патріота чи колабораціоніста? Навіть рішення норвезького суспільства, яке засудило Гамсуна за колабораціонізм, не змусить нас  сказати, що Кнут Гамсун - фашист. Що таке фашизм Гамсуна? Це: стійка ворожість до англійської цивілізації плюс відраза до технократичного процесу, який кардинально змінив образ міського життя на початку двадцятого століття.
    Гамсун створив сотні найтонших і живих психологічних портретів - навряд чи в історії світової літератури можна знайти автора, який би відрізнявся настільки різноманітним феєрверком героїв. Але твори Гамсуна - це не просто "сухі" історії про життя людей, адже в той же час (якщо не в першу чергу) це ще і поезія, оспівування природи, її обожнювання. Його твори дихають природою.  
    Гамсун з легкістю грає з читачем, впливаючи на його свідомість і почуття, викликаючи найрізноманітніші емоції і думки. При цьому мова для письменника залишається не більш ніж засобом, вона не намагається його прикрасити, часом, навіть навпаки - інш раз навмисно додає грубуваті і "необтесані" фрази: таким чином, Гамсун практично знущається з письменників, яких так турбує вичурність їхніх творів (про літературну кризу (у світі й у Норвегії) Гамсун говорить ще на початку своєї творчості, де критикує модні в ті часи стилістичні захоплення і відсутність особистісних портретів).  
    Кнут Гамсун (1859 - 1952, дійсне прізвище - Педерсен) прожив довге життя, більш сімдесятьох років тривали його літературна кар'єра. Світову популярність Гамсуну приніс роман "Голод", вперше опублікований повністю у 1889 р. "Голод" - багато в чому автобіографічний твір, який розповідає про життя і страждання молодого інтелігента в Христіанії, що марне намагається себе прокормити за допомогою публікації своїх статей у періодичних виданнях. Гамсун у незвичайній манері передав складні психічні стани героя, його настрою, переходи від розпачу, гніву, важкої озлобленості до своєрідної ейфорії - оманному підйому сил. Читач "Голоду" змушений виконувати роль, відведену головному герою: він разом з ним переживає і сподівається, страждає від недоїдання і божеволіє, безнадійно метається в пошуках зі сторони убік, і, будучи вже в критичному стані, у маренні називає ім'я міфічної дівчини Ілаяли, що тільки і здатно вийняти його з небуття.  
    Художні особливості "Голоду" виявляли типологічна спорідненість Гамсуна з поетикою творів Достоєвського. Більше того, автор любить часто і багато говорити про російську літературу взагалі. Так, у "Містеріях", Гамсун вустами свого головного героя пропонує співрозмовникам порівняти три найбільш значимі, на його думку, історичні фігури, серед яких виявляються Лев Миколайович Толстой і Ісус Христос. У "Подорожі по казковій країні" Гамсун, розсікаючи простори неосяжної Росії, неодноразово повертається до теми "великої російської вісімки": саме таке число російських письменників він для себе виділяє. Достоєвський займає тут особливе місце, оскільки Гамсун завжди визнавав значення і роль великого російського письменника для власного художнього розвитку. "Достоєвський - єдиний художник, у якого я дечому навчився, він - найбільший серед російських гігантів", - писав він своїй дружині Марії Андерсен.  
    Більше того, і в самій Росії любили Гамсуна як у жодній іншій країні світу: вже в 1910 році у видавництві "Товариство А.Ф.Маркс" виходить повне зібрання творів письменника в п'ятьох томах. І це відбувається задовго до того, як письменник створить ще ряд шедеврів, одержить Нобелівську премію. Думка російських читачів збігалася з позицією ряду російських класиків. З приводу популярності Гамсуна в Росії та Україні А. І. Куприн у 1908 році пише: "І якщо тепер ім'я Гамсуна дійсно на вустах у всіх освічених російських читачів, то це явище приємно помітити, як ріст художнього розуміння і підвищення смаку".  
    Російські класики любили Гамсуна тремтливо, глибоко й осмислено. А.П.Чехов називав роман "Пан" "чудесним і дивним". Для А. А. Блока Кнут Гамсун "витончений поет залізних, північних ночей, північних заходів, що дзенькають дзвіночків, що проникнув у таємниці природи". А. М. Горький називав його "найбільшим художником, рівного якому немає в жодній країні".  
    Краще зі сказаного про великого норвезького письменника належить тому ж Куприну: "Він пише так само, як говорить, як думає, як мріє, як летить птах, як росте дерево. Усі його виступи, казки, сни, захоплення, марення, що були б безглузді і важкі в іншого, складають його тонку і пишну принадність.... І сама мова його винятковий - цей недбалий, інтимний, із грубуватим гумором, невимушений і трохи розпатлана розмовна мова, якою він начебто б розповідає свої повісті, один на один, найближчій людині і за який так і почувається живий жест, презирливий блиск очей і ніжна посмішка".  
    Творчість Гамсуна зручно розглядати, підрозділяючи на періоди: тут чітко визначається ранній етап, багатий "міськими" романами, творами, що буяють психологізмом і людськими відносинами, любовними історіями. Теми, що хвилюють письменника наприкінці XIX століття, що відбилися в романах "Голод", "Вікторія", "Містерії" і що принесли Гамсуну світову популярність, по невідомих причинах ніколи більше його не залучать. Фахівці, звичайно ж, скажуть, що, мол, Гамсун кидає ці теми через особистісну революцію, що відбулася з ним, він став ненавидіти міське життя, не злюбити ті технократичні процеси, що відбувалися на рубежі століть, все чіткіше й чіткіше став відчувати стійку ворожість до англійської цивілізації. Проте, це не повна відповідь на питання. Чому відбулася ця революція? Тому що він побував в Америці і зненавидів її? Можливо.  
    Як і герой роману "Голод", сам Кнут Гамсун, розпачившись пробити собі дорогу на батьківщині, подібно тисячам інших норвежців, сідає на корабель і відправляється шукати щастя в Америку. Там він береться за будь-яку чорну роботу, голодує, доводить себе до нервового і фізичного виснаження. Він змушений повернутися в Норвегію. Тут йому вдається помістити кілька статей у газети, але цього недостатньо, щоб вижити, і Гамсун другий раз їде в США, наймитує, працює трамвайним кондуктором у Чикаго, виступає кілька разів з лекціями по літературі. Навесні 1988 року Гамсун знову повертається в Скандинавію, де в одному з копенгагенських журналів друкує перші розділи роману "Голод". Так після багатьох літ запеклої боротьби з бідністю і голодом він за допомогою того ж "Голоду" і великої самоосвітньої роботи стає професійним письменником.  
    Гамсун - самоучка, єдина освіта - це сільська школа, що навчила його грамоті. У багатьох своїх творах Гамсун виражає думки, що є, власне кажучи, його апологією, виправданням на користь самоосвіти: він ненавидить школу й університети, вважаючи їх не корисними, а навпаки, шкідливими для людини. Усім своїм життям Гамсун як би намагається довести свою правоту. Дійсно, зрілі романи вражають читача широким кругозором автора (утім, ранні втори не так вже значно і відстають у цьому плані): вони свідчать про гарну поінформованість в історії, культурі, філософії, релігії і т.п.  
    З'явилися в 1892 році "Містерії" позначили нову фазу розвитку письменника.  
    Художня архітектоніка "Містерій", самий принцип зображення життєвої ситуації, покладений в основу оповідання, був відзначений новизною й оригінальністю. Уся поетика роману, система відносин його героїв ґрунтуються на недомовленості. Якщо Бьернсон чи Ібсен у своїх реалістичних творах прагнули гранично ясно і вичерпно виявити суть людського характеру і ті відносини, у які люди вступають, то Гамсун накидає на все, що відбувається, покрив таємниці. Дія в його романі - драматичне, напружене, споруджуване на вкрай гострих психологічних конфліктах і зіткненнях - затягнуто завісою загадковості, нерозгаданості. Щирі першопричини вчинків діючих облич, і особливо головного героя Юхана Нільсена Нагеля (він же Сімонсен), сховані під поверхнею подій. Дія роману відбувається і розгортається в невеликому норвезькому містечку, куди в один прекрасний день з нізвідки прибуває згаданий головний герой. Ніяких причин (хоча не раз підкреслюється, що вони існують), ніякого чи становлення розвитку героїв - усі вони (тобто жителі містечка) з'являються перед читачем уже давним-давно "готовими" (чи "відточеними").  
    Нарешті, добуток "Пан" (1894) дає нам більш виразне представлення про тім, у якому напрямку буде рухатися письменник надалі. У цьому романі, перейнятому високою поезією, Гамсун підійшов до людини насамперед як до невіддільної частини природи. Головний герой, лейтенант Глан, що живе в лісі, здатний відчути щиру волю і повноту щастя лише там, наодинці з незгасаючим днем північного літа, вслухуючись у неспішний подих природи, що тче вічну нитку буття. У цивілізованому світі він почуває себе незатишно і ніяково. І усе-таки він періодично навідується в найближче людне містечко, де і виникає любов до Едварде, дочки місцевого купця Маку.  
    До історії Едварди і її батька Гамсун повернувся в романах "Бенони" і "Роза", написаних спустя десяток років, у 1908 році. Немов не в силах розстатися з враженнями молодості, Гамсун у цих сюжетно зв'язаних один з одним романах повернувся до персонажів свого більш раннього добутку (згодом подібне відбулося не раз).  
    Є й інший період, більш ранній. Тоді Гамсун, ще будучи підлітком, написав роман "Бергер" ("Бьергер"), що залучає критиків винятково з погляду цілком обґрунтованого інтересу до еволюції письменника. Вже в цьому добутку явно просліджуються характерні риси письменника, тут є присутнім зображення настільки улюбленої Гамсуном селянського життя, любов до природи, тема бурлаки і мандрівника, неприкаяної асоціальної особистості. Помітний взаємозв'язок з "Вікторією" ("Бергер" як би передбачає її) - романом про любов, що підніс світовий авторитет Гамсуна до небес.  
    Дійсно, "Вікторія" (1898) - один із самих значних творів світової літератури новітнього часу, присвячених любовній темі. Простий, драматичний і ємний сюжет повести, що розповідає про глибокій, довгій і несправдженій любові двох людей, розділених становими перешкодами, майновими інтересами, помилковою мораллю.  
    Чи то сам Гамсун вирішив випробувати на собі образ блукача, чи те просто літературно вирішив його осмислити, проте, у двох невеликих повістях, "Під осінньою зіркою" (1906) і "Мандрівник, що грає під сурдинку" (1909), з'являється щось нове: письменник сам стає героєм своїх добутків, говорить від першого обличчя, бродяжачи по просторах Норвегії, те ідучи в ліси, те повертаючи в суспільство, де його неодмінно очікує вся розмаїтість людських відносин і соціальних конфліктів. Пізніше, у романі "Остання відрада" (1923) Гамсун завершить літературні експерименти подібного роду, виправдуючи свої вештання звичайними людськими почуттями: коли йому набридає в суспільство, він іде в ліси, у землянку; коли ж Гамсуну стає нудно в лісі, він бродить у пошуках спілкування, звертаючи те до лопарям, те в деяку садибу, то в місто.  
    Таємниця людської закритості, нездатності людей, що навіть люблять один одного, прорватися через цю закритість, перебороти сили взаємного відштовхування представлялося Гамсуну дуже важливої і значний, і він зобразив її в романі "Діти століття" (1913) і його продовженні - "Містечко Сегельфосс" (1915) - як найбільш характерну особливість людських відносин і фатальну рису дітей нової епохи.  
    Гамсун був визнаний гідним Нобелівської премії в 1920 році за роман "Плоди землі" ("Соки землі", 1917), що вився гімном селянській праці, роман, що Горький у листі до норвезького побратима по перу назвав "епічною ідилією", а син Турі, художник і письменник "євангелієм землі і праці". Головний герой цього роману-притчі Исаак перетворює дикий лісовий край у родючу ниву. У його образі втілений ідеал норвезького селянина-трудівника, вільного і незалежного, нерозривно зв'язаного з рідною землею.  
    Скептичне відношення Гамсуна до буржуазної цивілізації позначилося в романі "Останній розділ" (1923), дія якого протікає головним чином у санаторії, що є зменшеною, ущільненою подобою суспільства. Роман писався в складний історичний час, коли над світом пронісся ураган війни і революцій. Будинок старого світу дало тріщину, і фундамент його був підірваний. І хоча ріст революційних настроїв у Скандинавії і на батьківщині Гамсуна не був настільки інтенсивний, як в іншій Європі, майбутнє капіталістичного суспільства малювалося письменнику досить похмурим. Він завершив роман апокаліпсичною картиною пожежі санаторію "Торахус", що супроводжувався загибеллю всіх його мешканців. Вічної і незмінний було лише життя, земні турботи і праці.  
    Час, однак, робила своє: історія, суспільні відносини, людська психологія не стояли на місці - вони мінялися, і цих змін не міг не зауважувати Гамсун. Мінялися і норвезьке село, і містечка, що лежали в шхер, - усі ставало іншим, чим у ту пору, коли жінки вели свої нескінченні розмови в колодязя. Гамсун спробував уловити вигляд того, що змінює історію і зветься прогресом; він став в обличчя заповзятливого, енергійного, спритного Августа - майстра на всі руки, головного героя трилогії, що складає з романів "Блукачі" ("Бурлаки", 1927), "Август" (1930) і "А життя продовжується" ("А життя йде", 1933).  
    Добутки ці дуже різноманітні: незважаючи на підкреслену реалістичність оповідання, соковитість і художню простоту зображення побутового тла, у тому числі і дрібних життєвих подробицях, пластичність діючих облич, у ньому чітко проступає схильність Гамсуна до символічної універсалізації ситуацій і характерів. Об'єднання частин трилогії образом Августа - бурлаки, що исколесили увесь світ (якщо вірити словам самого Августа), особистістю авантюристичного складу - перетворює весь добуток у філолофсько-шахрайський роман, дію якого частково відбувається в Поліні, типовому приморському норвезькому містечку, і частково в Сегельфоссе. Август, періодично загортаючи після своїх кругосвітніх подорожей у ці невеликі норвезькі поселення, щораз намагається змінити і привнести щось нове в "затхлу" і нестерпну, на його думку, життя цих містечок. Якої тільки ідеї не виникають у його голові: від відкриття банку, пошти до підстави рибної фабрики; деякі з них навіть дуже симпатичні і по своєму ліричні й прекрасні, як прекрасні привезені Августом казна-звідки маленькі і чарівні ялинки; в Августа дещо навіть виходить, але, по великому рахунку, усе, що б він ні видумав, не приносить ніякої користі інертному існуванню норвезьких поселень. Він продовжують жити так, як жили раніш. Та й яка може бути користь від чи банку ялинок у цих глухих місцях? Але. Як тільки Август у чергов раз залишають Полен, його жителі починають розуміти, хто такий Август і яка від нього користь, та й попросту починають нудьгувати: їм стає ясно, що Август - це не просто людина, це биття серця самого життя, самого людського існування.  
    Романом "Замкнуте коло" (1936) фактично завершилася творча діяльність Гамсуна. Що таке "Замкнуте коло"? Це той же "Голод", тільки навпаки; "Замкнуте коло" навіть звучить по-норвежски схоже (Slutted і Sult). Уявіть собі людини, що страждає не від чи голоду убогості, а, навпроти, - від забезпеченого життя і світлого майбутнього. Це і є головний герой роману. Він не переносить розкоші, жити в умовах якої йому не раз пропонує доля: він спочатку безглуздо витратить гроші, а потім буде коротати своє існування в борг, - так йому більше подобається; він терпіти не може нормальних, "людських" умов проживання, - йому подавай чи землянку вагон; йому не подобається осілість, - він страждає від тривалого перебування на тому самому місці, його стихія - бродяжництво і блукання.  
    До останніх своїх днів Гамсун зберігав дивну ясність розуму, чому найкращим доказом служить написана їм у 1949 році у віці 90 років книга "На зарослих стежинах", що критики називали "як і раніше живою, стиснутої і яркою". Цей добуток носить напівпубліцистичний характер, у ньому Гамсун описує події, що відбулися з ним протягом тих декількох післявоєнного років, коли в Норвегії йшов знаменитий процес осуду колабораціонізму.  
    Якби Нобелівську премію по літературі могли б присуджувати неодноразово тому самому автору, то, я переконаний, Гамсуну вона б дісталася ще кілька разів. Принаймні, за роман "Жінки в колодязя". Ні, я зовсім не вважаю, що цей твір є найкращим у письменника. У дійсності вони усі в нього абсолютно рівноцінні; просто так вийшло, що я читав його романи саме в такій послідовності, де "Жінки в колодязя" були одним з останніх добутків. І якби була інша послідовність, то, упевнений, що я в такий же спосіб відзивався б і про "Голод", і про трилогію про Августа, і про "Соки землі", і про "Містерії", і про "Пана", і про "Замкнуте коло".


Список літератури

1. Андрійченко В.М. Скандінавська література. - М., 1994.
2. Літературна енциклопедія. - М., 2000.

??

??

??

??




5